Як тебе ми дочекатись хотіли!..
Вербнице, Вербнице, світлий деньочку…
Люди, вдягнім празникові сорочки,
Вийдімо, вийдімо зрання до ставу,
З верби гілляку тугую дістаньмо,
Із золотих зміюватих волокон
Міцно сплітаймо нагайки-волоки,–
Хай виграють у руках безупинно,
щоб станцювати по схилених спинах…
Гей, розмахнімося, скільки є сили,
Щоб один другого стриму просили,
Та один одному ми не прощаємо –
Добре – предобре до сліз причащаймо.
(Певно, що „тил” наш не винуватий,
Швидше – неспілий мозочок – вата!)
Грай же, нагаєчко, грай же, хороша:
Перше, що брата топимо в ложці,
Друге, що слово поганьблене наше,
Третє, що хату лишаєм на завше…
Далі за землю кров’ю политу,
Потім за струєне цезієм жито,
Це – що татуньо цурається сина,
Це – за покору, що гне нам коліна.
Гірко цілуй наші згорблені душі,
Вибий з них заздрість, лінь і байдужість,
Вдатно шмагай, щоб луна йшла по хресна,
Поки Людина у нас не воскресла…
***
Чигирин, Турбаї,
Берестечко і Умань…
Ви повік не чиїсь –
Наша правда і дума.
Наша слава-жура
Не позичена-власна…
Не пора, не пора
Сизій ватрі загаснуть!..
Ми тому без оков
І не вишкребки ниці,–
Був Богун і Сірко,
Залізняк, Остряниця.
В Україну в свати
Йшли з кривавим приданим:
Нагаї, хомути,
Палі і ятагани.
Понад шляхом полин,
чорний, терпко-гіркавий,
Там, де бранців вели
В царегради і кафи.
„Розділяй, бо ти – пан,
Стеж за бидлом недремно…”
І Настусь – Роксолан
Поглинали гареми.
Розп’яли б … Тільки – ні,
Дух живий непокори
Не горить у вогні,
Не всихається корінь…
У душі цих болінь, –
Хлюпотять через вінця.
Наридала жалів
Сива кобза-зигзиця…
ЖОРНА
Роду символіка чорна –
Два кам’яні герби…
Скрегітно крутяться жорна,
Жито жують, щоби
Хата не порожніла
Сміхом, а ще плачем,
Щоби сорочка – біла,
Щоби біду – прачем.
Жита стачало жити…
Тільки вже по весні
Мав із сльози вродити
Жовтий тужавий сніп.
Роду сини і дочки
Склали ціну гарбі.
Множились рук горбочки
І надмогильні горби.
Щастя з мачину мали,
Й тую вітрисько здув…
Жорна, як світ, ламали,
Перемололи біду.
Стихло в кутку стодоли
Серцебиття коліс…
А пожорнованій долі
Не вороття в колись.
Часом лише потворна
Викаркне тінь журби…
Чую: скрегочуть жорна –
Роду мого герби.
КИЇВ. ВОКЗАЛ
Чиї ви, матусі, чиї ви, чиї ви,
Що сум ваші очі до донечка виїв,
Що коси спеклися на сивому тлінні,
Що руки тремтять, наче крила пташині?
Чиї ви, матусі, чиї ви, чиї ви,
Де вашії села: Лужки, Вовковиї,
Де ваші хатини стріхаті, крилаті,
Де ваші криниці, на воду багаті?
Чиї ви, матусі, чиї ви, чиї ви,
Чи не одлучив вас од себечки Київ?..
За котрі провини – на кару – покару! –
Несете з об’їдків забуту склотару?
… Сіріють старі обезкровлені лиця
Від пісного хліба на хлорних водицях…
Гукнути б у масу вокзальну, холодну:
- Вдивіться, мо’, й ваша
там матінка ходить!..
Чиї ви, матусі, чиї ви, чиї ви,
Невже ваші долі уже відчаїли?..
ВІЧЕ
Моя хата
не відзначається екстравагантністю.
Моя призьба
соромиться вікнами
проїжджих авто,
але фіолетовими вечорами,
скинувши цілоденну втому,
збирає під своє
стріхасте розкрилля
велике вуличне віче.
Ще не позбувшися
молочного духу,
зачерпнувши спідницями
невидиму матіолову хвилю,
туляться на широкій лаві
розповнілі кофтини
жіночих постатей.
Тут чистота хустин, облич,
мозолів, виблякаючої цноти кіс
і пізнього сивого смутку
зливаються в єдину гармонію
сільської архаїчності.
Перше слово зачинається
з останнього схлипу
засинаючої пташки
і перелітає з уст в уста,
з уст в уста…
Буденно святковість таїни
тихоплинної жіночої розмови
не здатен порушити
жоден необережний подих;
жодна тривога
не сміла б вирости
з незахищеного зітхання,
якби не меншало на лаві місця,
де одвіку возсідали
пишнокосі радниці
раннього,
щойно розквітлого материнства.
ЗОНА
(триптих)
IПарують поля виднокругом,
Аж ген до блідого ліска…
Зриваються руки за плугом,
Та розум хапкий не пуска.
У світлім веснянім знаменні
Тужливо ячать голоси.
Іду – та не смію прощення
Просити в трави і роси.
В клубку не байдужого серця
Не спиться тривозі глухій:
Це люди – в переселенці,
А як переселиш птахів?..
А як щоб і хату, і вишню?..
„І миню”, – благає маля.
І те поселенське узвишшя,
Що лунко барвінком стріля.
Подумав – і страшно! – як зони
Загублять на розтанях лік…
Хай бузько щитом охоронним
Стоїть в узголов’ї землі.
IIМій край не покорений ворогом ницим!..
А як же збагнути оце:
Закопуєм села, сади і криниці
Своїми ж руками, живцем?!.
Ну як тим, приреченим, глянути в вікна,
Осліплені від самоти,
Що стронцієм кожна щілина проникла
і біль на порозі застиг?
Бульдозери, наче важкі черепахи
Трощили скелети осель.
Мовчазно-покірно останнім на плаху
Замулений став „журавель”.
І тиша…
Забути назавше, не знати
Всією потугою сил?..
Коли ж Україна – згорьована мати –
Припала до свіжих могил.
ІІІГубляться помалу в високості
Дні, немов пір’їночки малі…
Я ж усе вслухаюся не в простір,
А у незахищеність ріллі.
Ось вона, набрякла пасамуга,
Тягнеться хвостато навпростець.
А мене пройма тривога-туга:
Що на ній весною проросте?..
Правда, сонце не скупе і нині,
Вигріє остуджений сувій,
Тільки це травневе яровиння
Вже заізотопилось навік.
Думаю й журюся журавлино,
Дивлячись, як дихає рілля:
Порівну беззахисні людина
І земля.
НАРОДЖЕНИМ НАВЕСНІ 1986-го
Ви в січах кривавих не січені,
Ви в ігрищах диких не топтані,
Та атомом мирним вже мічені –
Активними ізотопами.
Кого в материнськім череві,
В колисці й на стежечці клечаній
Ніким не призначеній черзі ви
Нуклідовим дощиком хрещені.
Маленькими горобенятами
Ви світ пізнаєте по крапельці.
А він з вами бавиться атомом
В пекельнім реакторі-кратері.
Ще сонця весняного квіточка
Вам щічки цілує і носики…
Матусі ж наспівують діточкам
Чаїними підголосками.
КОЛИСКА
Серце прорізала блискавка
і захиталась дорога:
дядько рубає колиску –
радість дитячу – на дрова.
Шкірила зуба сокира ,
Рвала на друзочки тесанку.
Дядькова лисина впріла,
Бо і рубав якось весело.
Сонях здригнувсь і кашкета
Зляку натяг на обличчя,
Димом плює сигарета
Бузькові межи вічі.
Перешматовані тріски
Руки в дровітню занесли…
Тільки душа у колиски
Плакала в небі Телесиком.
УДОВА
Літо до літа нанизує час,
Мов золотар добирає намисто…
Наче живеться хоч бідно, та чисто,
Тільки вже полиск в зіницях пригас.
Пенсія наче не губить числа,
Ліс ще не скупиться на дровенята,
І не минається близькими хата,
Тільки вже бракне в долонях тепла.
Правда, все менше на грядці зела,
Блякне світлиця, що призьбою в люди.
Наче вона і не варта огуди,
Тільки так пісно тут радість жила.
Всіх перехожих бере дивина:
Чом у цю стріху так горнуться птиці?
Мужа й дітей потягли грозовиці,
Хай хоч пташина летить до вікна.
Цідиться з денця останній ковток,
мо’, хоч у ньому є смак, а чи присмак…
Перш ніж пройдеться під хатою присмерк,
Погляд ковзне за село, на куток…
Знижуться дні-намистини якраз
Всі до одного, всі до разочка.
Виблякне небо, краса і сорочка,
Може, отак і життя вибляка.
***
Такі мої думки
збурунені, мов хвилі,
Знуртовують вночі
глибинища душі…
А що як розірвуть
загати слабосилі –
Й гряде дев’ятий вал
у пристані чужій.
Як можу, пінний герць
вгамовую недремно,
Хоч і мої давно
розмиті береги,
Однак, поки в очах
не стане зовсім темно,
Я втримаю в собі
думок галопний гін.
Коли ж на сотий день
діждусь од бурі спину,
(Ні, ще у напівсні
ввижатиметься шал!)
Хтось прийде і знайде
малесеньку перлину,
Що вивергла із дна
знесилена душа.
***
Багатства мені треба
Не більше, ніж людям усім:
Окраєць блакитного неба,
Присолений щіпкою зір.
ЩЕДРИЙ ВЕЧІР
Пахне пирогами із калиною,
Пахне медом смачена кутя…
Навпрошки знайомою стежиною
Внуки до бабусі лопотять.
Галасливо облюбують припічка
І щебечуть рідній навмання,
Поки перша розпашіла випічка
Вигляне з паркого череня.
Пироги, мов писані, холодають
На святому покуті стола,
Де завжди, пишаючися вродою,
Пісня нерозхлюпана цвіла.
Вже й онуки печивом натішились,
Кличучи мороза до куті…
Ну а бабця вигляне й притишено
Слухає тужливу заметіль…
Так живемо долею не пісною,
Та гірчать чомусь терпкі жалі:
Нікому почастувати піснею
В празниковий вечір на селі.
ЗАСИПАНА КРИНИЦЯ
… її засипали трактором меліоратори, бо „заважала” проводити осушення.
( Із райгазети)
Це тільки так здається, що дрібниця,
Це тільки так здається, що дарма…
Жила собі при шляхові криниця,
Ну а тепер не знайдете, нема….
Ні-ні, це не здається і не сниться,
Була віки, при шляхові жила…
Сюди любили падати зірниці
Прямісько з неба в плесо джерела.
Воно так довго – тяжко помирало
В конвульсіях, присипане живцем…
Стежина на в’язку ятриву рану
Горнулась деревієм,чебрецем.
Невидимо по краплі ще сочилось
Оце розкаламучене життя,
Останньою сукрівицею збігло,
Лишивши накип спінений в житах…
Ліниво ворон викаркнув на груші,
Туман поплівся пастись у вівсі…
Меліоруйте, братці… Тільки душі
Зросить хоч краплю залишіть для всіх.
22 ЧЕРВНЯ
Сни полонили село,
Скупані в мирних зірницях…
Ніч. Двадцять друге число.
Чом мені знову не спиться?..
ПОСТОЛИ
Вони тепер висять, мов оберіг
Моєї посивілої хатини…
У них віки проторував мій рід –
Увесь від мого прадіда до сина.
Тепер не модне, та й не до лиця
Оте химерне плетиво в’язове.
А в нім мій рід від сина і отця –
Митець горнила, перевесла, слова.
Так і жили: свитина й постоли,
Та ще півшапки, витканої вітром…
Не постоли із лика, а сто лих, –
Казали незлобиво і нехитро.
Вони тепер висять, мов оберіг
І пам’яті, й любові, і скорботи.
Хто тільки раз у них топтав моріг,
Той землю не забуде вже на дотик.
БАЛАДА ПРО КОНЯ
Раненько-вранці крізь завісу снів
Я чую тупіт здичавілих коней…
Вони приходять до моїх віконниць,
Струсивши саду яблуневий німб.
Здригнулась тиша…
Крапельки роси
Роями повсідались на суцвітті.
Вогнями грив засліплюються вічі,
Явившись із травневої яси.
А я мов сплю…
Не сон мені рідня,
Оте іржання, злите воєдино…
О, кляті сни взяли мене в вудила
І не пускають до мого коня.
Ну що робити?
Вибухну?
Згорю,
Упавши на стривожене іржання?..
Мій коник бив копитами стожари,
Аж поки сам не викресав зорю.
І зник за табуном, немов огонь,
Потолочив світанок край віконниць…
У мою долю стукається коник,
Що загубив десь вершника свого.
МОЛОЧАР
Діду Іване!...
Діду Іване, діду…
Далеко – не почує,
близько – не прийде в гості
із сумовитого острівка
сільського цвинтаря,
що ген за городами…
Відходили його ноги,
відтарабанило тіло
на скрипучому возі
між бідонів з молоком
у голодні
трудодневі літування.
Діду Іване!
Діду Іване, діду…
Впізнаю свій далекий
немічний голосок
із-за вітряка на висілку,
кудою тряслася
пересувна молочарня
до району на молокопоставку,
дожидаю
з квартою-бляшанкою
дідову колісницю…
„На, синку, смакуй!
Хай тобі подовше
не висихає на губах
біле шумовиння,
здоровшим будеш…”
А сам,
проковтнувши квасне,
поганя далі круторогих.
Діду Іване!..
Діду Іване, діду…
Не кличу,
стою безшелесного вечорів’я
у чебрецях пам’яті
і проводжаю поглядом
Молочний Шлях,
що різко повертає
понад сумовитим узгір’ям
за городами….
ВІНКИ НА КУПАЛА
Дівчина до парубка
лебедино тулиться,
Коли день натомлений
вечір доганя …
А на берег вічовий
моя світла вулиця
Поспіша на святечко,
мов одна рідня.
В фіолеті сутінок
вогнище полощеться,
Човен виціловує
хвилю полохку…
Кожному тут погляду
відшукати хочеться
Диво-цвіту
папороть на віку.
Сумно тільки бачити
у вогненних сполохах
Поміж вишиванками –
ультрамодний знак.
Й те, як пісню-страдницю,
щемно переболену,
Давить тісним зашморгом
електроструна…
Вже красуні ластівки
спурхнули рядочками
І кладуть вінки свої
в тиху течію…
Раптом різка моторош:
чи село з віночками
Душу не спроваджує свою.
ПТАХАМ
Маленька грудочко землі –
Маленька пташко безіменна,
Не обминай сліпого мене,
Не поспішай навстріч зимі.
Маленький вузлику тепла,
Що квітку вицілує кожну,
Я жду тебе, пречисту й гожу,
Щоб дорости хоч до крила.
Маленький згусточку небес,
Світанку ніжна намистина.
Крила блакитного хустина
Зове мене. Зове тебе…
Я знаю, знаю, що за честь,
Щоб мову птахів не збагнути…
Вони на вічну нам покуту
Не йдуть до рук і на плече.
ЧОРНЕ
Стільки зелені, стільки цвіту,
А краса яка, – честь весні!..
Та чомусь солов’я зустріти
Вже давно не вдається мені.
Де ти, сонця жаданий вісник,
За тобою скучив же край?..
А над гаєм зловтішно висне,
Тишу крає стозвуке „кар-р-р…”
Похилили дерева віти,
Мовчки терплять нахабну чернь,
Що шугає тут чорним вітром,
Навіває холодний щем.
…Що мене ще чекає у світі:
Чорний хліб, чорний дим, чорний день?
Тільки б, доле моя, не чорніти
Чорним вороном між людей.
ДРОВА
Готуйтеся, дерева, на вогонь…
Він вас чекає поглядом жрецевим,
Іще здаля всміхається в лице вам,
Пожадно потираючи долоні.
Готуйтеся, дерева…Чорна ніч,
Бо вже прийшли гаркаві й гострі гості.
Он там, з кінця, тріщать в посестер кості,
Що падають підкошеними ниць.
Виходьте на галявину усі,
За руки взявши молодят і хворих.
Берізок затуляйте, осокори,
Дуби, сховайте боязких осик…
Ставайте тут, на роковій межі,
Стіною, твердо, певно, воєдино…
Мо’, не зачеплять, може, ще обминуть
До блискоту нагострені ножі.
… Стікають на траву живиця й сік.
Були дерева, стали просто дрова…
Я брат твій, лісе, по єству і крові, –
Спаси тебе, спаси тебе, спаси…
***
Відчахнута гілка
ще довго пульсує теплом…
Відчахнута доля
на цю рознещасницю схожа…
Тріпочуть обоє
надривно підбитим крилом.
І падають ницьма
під мокру ступню перехожим.
Відчахнута гілка
ще довго пульсує теплом,
Силкується звестись
навшпиньки на тонкий листочок…
Відчахнута доля
крізь густо заплакане скло
Вдивляється тоскно
в чиїсь незамулені очі…
Відчахнута гілка…
Цей помах останній услід
Хай довго не в’яне,
хай завше живе і не стигне,
Аж поки неждано,
спинивши нестримний політ,
Впаде на листок
холодна сльоза чи дощина.
Відчахнута доля…
На скільки живого тепла
Їй вистачить серце
чиєсь скрижаніле зігріти?..
Аж поки торкнеться
безмовно блідого чола
Холодний цілунок
липкого осіннього вітру.
***
Віками серед пахощів городу
Гніздився мак, розкішні коноплі…
В калинових співанках мого роду
Цвіли й оці хрещеники землі.
А нині – сорочок на кожну вроду
І пирогів… Бо й доля на меду…
Чого ж бо репресовані з городу,
Немов вони посіяли біду?..
КОЛО
Народилася дитина…
Цей маленький чоловічок
(Поки мама ще безсила)
Заливається плачем.
Але ж це не означає,
Що його стезя довічно
Буде всіяна бідою
Чи нещастя потече.
Полишає світ людина…
Сива віхола на скронях
Переповнилася світлом,
Спалахнула – і згаса…
Але раптом наостанок –
Аж сахнувсь од вікон сонях! –
Вийшла, дзенькнувши об вії,
Холодіюча сльоза…
***
Латає зима в рудій талині
Дірки,
Хитають вітри в блідій далині
Зірки…
Застигли слова обвислим крилом
В устах,
Я вийшов один в холодний полон
І став.
Мій погляд вколовсь об пізню печаль, –
Курли-и-и…
І світ заховавсь за білу вуаль
Імли,
Останній мазок на графіці дня
Погас,
Мене не гука додому рідня, –
Не час.
Я мушу врости у гаснучий звук
Вгорі,
Щоб тиша зайчам пухнастим до рук,–
Бери…
Де, може, уперше всю гаму життя
Збагну,
Почувши свойого серцебиття
Луну.
РОЗМОВА
Просинь наповнюється ключами
По самі вінчики стоголосся…
– Чом це квиління сумне таке, мамо,
Птахи ж людині щастя приносять?..
Раптом зірвався розгнузданий вітер,
Небо полоще, мов синю косинку…
– Як же їм, бідним, щастя носити?
Птахи від нас вже нещасніші, синку…
СВІТАНОК
Сиві кошлаті тумани,
Наче чумацькі воли,
Нюхають сонний світанок,
Мов поруділий полин.
Чхають на ціле обійстя,
В носі ж бо лоскіт дере…
Солодко птахові спиться
В теплих колисках дерев.
Обрій, немов попелище,
Губить іскринок джмелі…
Хтось на світанок повищав,
Хтось на світанок змалів.
***
Ти – пелюсточка, я – пелюстка,
Ще б до нас молоде стебельце –
І оця березнева пустка
Захитається й бризне в лице.
Ти пелюсточка, я…
І квітка
Ніжно-трепетно забринить…
І бджола лоскітливим свідком
Перев’є нам медову нить.
Повернися лицем до світла,
Так, щоб холод усякий щез.
І бджола, наче свіжу квітку,
Зацілує – не обпече.
ПЕРШИЙ СНІГ
Що за дивна пора,
ця безмежна і чиста пороша!..
Що за дивна пора –
первозданний грудневий розмай!..
На які пелюстки
нагадала це свято ворожка?..
На мої береги
заступа її світлість зима.
Це не просто зима…
Це ще там, за вікном не хурделить,
Лиш повітря тремке
навздогін камертонно дзвенить.
Обривається вниз
білосніжний крилатий метелик,
Обминаючи небо,
летить, і летить, і летить…
Дві долоні навстріч:
п’ятірня з напівсонного клена
І моя – аж пашить,
дожидається мить палахку.
І пливе, і пливе
це створіння, таке незалежне,
Загоряється враз
на останнім живому листку.
Мені біло стає
в цім кружлянні, густім, невагомім,
Мені світло стає,
як вдихаю грудневу жагу…
Підставляю себе
під сніжинок розсипаний гомін,
Наче день свій найперший
на білому світі живу.
ВИШНЯ
Така любов, така всевишня!..
І відбула, і відцвіла…
Виходить заміж скромна Вишня
За Клена з іншого села.
Така любов, така чарівна!..
І на тобі: прощай, прости…
Ждав Ясен на свою царівну,
А на поріг зійшли свати.
Така любов, така велична!..
І жухне цвіт, і гасне цвіт…
Земля-матуся журить вічі,
І батько Сад умить поблід.
Така любов, така поемна,
Такого красеня - й звела!..
Лише щаслива наречена
Взяла і вдруге зацвіла.
РОЗЛУКА
На коромислі крику
онімілого серця
Опинились два погляди –
два полюси…
І хлюпочеться сум
на цямрині відерця,
А на тому кінці -
обікрадений син.
Оповив, наче квітами,
рученятами маму,
Міцно-міцно за шию
рідненьку трима…
Полохливі очиці
стріляють словами:
– А чого це ще тата
з роботи нема?..
– Прийде, прийде, зажди,
моя втіхо-пташино,
Може, завтра, а може…
Та й ринувся плач…
Як повідать малому,
що в образах фальшивих
Ні в одному з сердець
не знайшлося тепла?..
Неповержена пишна
холодна гординя
Припадає пилюкою
у розвалинах душ.
Тільки що там
зневіра дорослих дитині,
Тата й маму своїх
помирити чимдуж.
Не вкладається спати
зайчатко намучене,
Все чекає, чекає…
А у вікна – зима…
І спросоння слова,
наче дротом колючим:
– А чого ще татуся
з роботи нема?..
***
Горицвіте палахкий, горицвіте,
Освіти мені стезю жовтим світлом,
Зблисни полум’ям живим, пломінцями,
Щоб я довго не блукав манівцями.
Горицвіте, золотий, горисвате,
Поможи любов знайти, погукати…
Я довірюся тобі, упокорюсь,
Бо до неї тяжко йти тільки вгору.
Горицвіте вогняний, горисвіте!..
Проіскрився пелюстками на вітер…
Обпекла мене мигцем і розтала
Ще не вигасла жарина остання.
Горицвіте, ясноок, горибрате…
***
Не розцвіла – і вже зов’яла,
Не розгорілась – і згаса
Любові непокірна з’ява,
Немов сльоза.
Не брунька вже і не листочок,
Упала крапля – а не дощ…
Ніхто не звів і не наврочив,-
Чому ж не вдвох?
Не розлучались – розминулись,
І бачили – не зберегли.
На перехрестях спільних вулиць
Образ вузли.
Перекипіло все – і збігло,
Було і наче не було…
І стало раптом біло-біло –
Чи біль, чи зло?
Переболіло…Збігло…Біло…
***
Коли вертають з вирію лелеки,
Тепло зронивши в свіжій талині,
Пульсуючи то важко, а то легко,
Неспокій прокидається в мені.
Коли здригнеться кожна деревина
Й задихає на вічному посту,
Мені здається: я обіч стежини
Корінчиком тонесеньким зросту.
Коли у світанкове суголосся
Мене уже ніхто не дозове,
Я вірю, що мою весну чи осінь
Пташа або листочок доживе.
Це тільки так здається, що дарма…
Жила собі при шляхові криниця,
Ну а тепер не знайдете, нема….
Ні-ні, це не здається і не сниться,
Була віки, при шляхові жила…
Сюди любили падати зірниці
Прямісько з неба в плесо джерела.
Воно так довго – тяжко помирало
В конвульсіях, присипане живцем…
Стежина на в’язку ятриву рану
Горнулась деревієм,чебрецем.
Невидимо по краплі ще сочилось
Оце розкаламучене життя,
Останньою сукрівицею збігло,
Лишивши накип спінений в житах…
Ліниво ворон викаркнув на груші,
Туман поплівся пастись у вівсі…
Меліоруйте, братці… Тільки душі
Зросить хоч краплю залишіть для всіх.
22 ЧЕРВНЯ
Сни полонили село,
Скупані в мирних зірницях…
Ніч. Двадцять друге число.
Чом мені знову не спиться?..
ПОСТОЛИ
Вони тепер висять, мов оберіг
Моєї посивілої хатини…
У них віки проторував мій рід –
Увесь від мого прадіда до сина.
Тепер не модне, та й не до лиця
Оте химерне плетиво в’язове.
А в нім мій рід від сина і отця –
Митець горнила, перевесла, слова.
Так і жили: свитина й постоли,
Та ще півшапки, витканої вітром…
Не постоли із лика, а сто лих, –
Казали незлобиво і нехитро.
Вони тепер висять, мов оберіг
І пам’яті, й любові, і скорботи.
Хто тільки раз у них топтав моріг,
Той землю не забуде вже на дотик.
БАЛАДА ПРО КОНЯ
Раненько-вранці крізь завісу снів
Я чую тупіт здичавілих коней…
Вони приходять до моїх віконниць,
Струсивши саду яблуневий німб.
Здригнулась тиша…
Крапельки роси
Роями повсідались на суцвітті.
Вогнями грив засліплюються вічі,
Явившись із травневої яси.
А я мов сплю…
Не сон мені рідня,
Оте іржання, злите воєдино…
О, кляті сни взяли мене в вудила
І не пускають до мого коня.
Ну що робити?
Вибухну?
Згорю,
Упавши на стривожене іржання?..
Мій коник бив копитами стожари,
Аж поки сам не викресав зорю.
І зник за табуном, немов огонь,
Потолочив світанок край віконниць…
У мою долю стукається коник,
Що загубив десь вершника свого.
МОЛОЧАР
Діду Іване!...
Діду Іване, діду…
Далеко – не почує,
близько – не прийде в гості
із сумовитого острівка
сільського цвинтаря,
що ген за городами…
Відходили його ноги,
відтарабанило тіло
на скрипучому возі
між бідонів з молоком
у голодні
трудодневі літування.
Діду Іване!
Діду Іване, діду…
Впізнаю свій далекий
немічний голосок
із-за вітряка на висілку,
кудою тряслася
пересувна молочарня
до району на молокопоставку,
дожидаю
з квартою-бляшанкою
дідову колісницю…
„На, синку, смакуй!
Хай тобі подовше
не висихає на губах
біле шумовиння,
здоровшим будеш…”
А сам,
проковтнувши квасне,
поганя далі круторогих.
Діду Іване!..
Діду Іване, діду…
Не кличу,
стою безшелесного вечорів’я
у чебрецях пам’яті
і проводжаю поглядом
Молочний Шлях,
що різко повертає
понад сумовитим узгір’ям
за городами….
ВІНКИ НА КУПАЛА
Дівчина до парубка
лебедино тулиться,
Коли день натомлений
вечір доганя …
А на берег вічовий
моя світла вулиця
Поспіша на святечко,
мов одна рідня.
В фіолеті сутінок
вогнище полощеться,
Човен виціловує
хвилю полохку…
Кожному тут погляду
відшукати хочеться
Диво-цвіту
папороть на віку.
Сумно тільки бачити
у вогненних сполохах
Поміж вишиванками –
ультрамодний знак.
Й те, як пісню-страдницю,
щемно переболену,
Давить тісним зашморгом
електроструна…
Вже красуні ластівки
спурхнули рядочками
І кладуть вінки свої
в тиху течію…
Раптом різка моторош:
чи село з віночками
Душу не спроваджує свою.
ПТАХАМ
Маленька грудочко землі –
Маленька пташко безіменна,
Не обминай сліпого мене,
Не поспішай навстріч зимі.
Маленький вузлику тепла,
Що квітку вицілує кожну,
Я жду тебе, пречисту й гожу,
Щоб дорости хоч до крила.
Маленький згусточку небес,
Світанку ніжна намистина.
Крила блакитного хустина
Зове мене. Зове тебе…
Я знаю, знаю, що за честь,
Щоб мову птахів не збагнути…
Вони на вічну нам покуту
Не йдуть до рук і на плече.
ЧОРНЕ
Стільки зелені, стільки цвіту,
А краса яка, – честь весні!..
Та чомусь солов’я зустріти
Вже давно не вдається мені.
Де ти, сонця жаданий вісник,
За тобою скучив же край?..
А над гаєм зловтішно висне,
Тишу крає стозвуке „кар-р-р…”
Похилили дерева віти,
Мовчки терплять нахабну чернь,
Що шугає тут чорним вітром,
Навіває холодний щем.
…Що мене ще чекає у світі:
Чорний хліб, чорний дим, чорний день?
Тільки б, доле моя, не чорніти
Чорним вороном між людей.
ДРОВА
Готуйтеся, дерева, на вогонь…
Він вас чекає поглядом жрецевим,
Іще здаля всміхається в лице вам,
Пожадно потираючи долоні.
Готуйтеся, дерева…Чорна ніч,
Бо вже прийшли гаркаві й гострі гості.
Он там, з кінця, тріщать в посестер кості,
Що падають підкошеними ниць.
Виходьте на галявину усі,
За руки взявши молодят і хворих.
Берізок затуляйте, осокори,
Дуби, сховайте боязких осик…
Ставайте тут, на роковій межі,
Стіною, твердо, певно, воєдино…
Мо’, не зачеплять, може, ще обминуть
До блискоту нагострені ножі.
… Стікають на траву живиця й сік.
Були дерева, стали просто дрова…
Я брат твій, лісе, по єству і крові, –
Спаси тебе, спаси тебе, спаси…
***
Відчахнута гілка
ще довго пульсує теплом…
Відчахнута доля
на цю рознещасницю схожа…
Тріпочуть обоє
надривно підбитим крилом.
І падають ницьма
під мокру ступню перехожим.
Відчахнута гілка
ще довго пульсує теплом,
Силкується звестись
навшпиньки на тонкий листочок…
Відчахнута доля
крізь густо заплакане скло
Вдивляється тоскно
в чиїсь незамулені очі…
Відчахнута гілка…
Цей помах останній услід
Хай довго не в’яне,
хай завше живе і не стигне,
Аж поки неждано,
спинивши нестримний політ,
Впаде на листок
холодна сльоза чи дощина.
Відчахнута доля…
На скільки живого тепла
Їй вистачить серце
чиєсь скрижаніле зігріти?..
Аж поки торкнеться
безмовно блідого чола
Холодний цілунок
липкого осіннього вітру.
***
Віками серед пахощів городу
Гніздився мак, розкішні коноплі…
В калинових співанках мого роду
Цвіли й оці хрещеники землі.
А нині – сорочок на кожну вроду
І пирогів… Бо й доля на меду…
Чого ж бо репресовані з городу,
Немов вони посіяли біду?..
КОЛО
Народилася дитина…
Цей маленький чоловічок
(Поки мама ще безсила)
Заливається плачем.
Але ж це не означає,
Що його стезя довічно
Буде всіяна бідою
Чи нещастя потече.
Полишає світ людина…
Сива віхола на скронях
Переповнилася світлом,
Спалахнула – і згаса…
Але раптом наостанок –
Аж сахнувсь од вікон сонях! –
Вийшла, дзенькнувши об вії,
Холодіюча сльоза…
***
Латає зима в рудій талині
Дірки,
Хитають вітри в блідій далині
Зірки…
Застигли слова обвислим крилом
В устах,
Я вийшов один в холодний полон
І став.
Мій погляд вколовсь об пізню печаль, –
Курли-и-и…
І світ заховавсь за білу вуаль
Імли,
Останній мазок на графіці дня
Погас,
Мене не гука додому рідня, –
Не час.
Я мушу врости у гаснучий звук
Вгорі,
Щоб тиша зайчам пухнастим до рук,–
Бери…
Де, може, уперше всю гаму життя
Збагну,
Почувши свойого серцебиття
Луну.
РОЗМОВА
Просинь наповнюється ключами
По самі вінчики стоголосся…
– Чом це квиління сумне таке, мамо,
Птахи ж людині щастя приносять?..
Раптом зірвався розгнузданий вітер,
Небо полоще, мов синю косинку…
– Як же їм, бідним, щастя носити?
Птахи від нас вже нещасніші, синку…
СВІТАНОК
Сиві кошлаті тумани,
Наче чумацькі воли,
Нюхають сонний світанок,
Мов поруділий полин.
Чхають на ціле обійстя,
В носі ж бо лоскіт дере…
Солодко птахові спиться
В теплих колисках дерев.
Обрій, немов попелище,
Губить іскринок джмелі…
Хтось на світанок повищав,
Хтось на світанок змалів.
***
Ти – пелюсточка, я – пелюстка,
Ще б до нас молоде стебельце –
І оця березнева пустка
Захитається й бризне в лице.
Ти пелюсточка, я…
І квітка
Ніжно-трепетно забринить…
І бджола лоскітливим свідком
Перев’є нам медову нить.
Повернися лицем до світла,
Так, щоб холод усякий щез.
І бджола, наче свіжу квітку,
Зацілує – не обпече.
ПЕРШИЙ СНІГ
Що за дивна пора,
ця безмежна і чиста пороша!..
Що за дивна пора –
первозданний грудневий розмай!..
На які пелюстки
нагадала це свято ворожка?..
На мої береги
заступа її світлість зима.
Це не просто зима…
Це ще там, за вікном не хурделить,
Лиш повітря тремке
навздогін камертонно дзвенить.
Обривається вниз
білосніжний крилатий метелик,
Обминаючи небо,
летить, і летить, і летить…
Дві долоні навстріч:
п’ятірня з напівсонного клена
І моя – аж пашить,
дожидається мить палахку.
І пливе, і пливе
це створіння, таке незалежне,
Загоряється враз
на останнім живому листку.
Мені біло стає
в цім кружлянні, густім, невагомім,
Мені світло стає,
як вдихаю грудневу жагу…
Підставляю себе
під сніжинок розсипаний гомін,
Наче день свій найперший
на білому світі живу.
ВИШНЯ
Така любов, така всевишня!..
І відбула, і відцвіла…
Виходить заміж скромна Вишня
За Клена з іншого села.
Така любов, така чарівна!..
І на тобі: прощай, прости…
Ждав Ясен на свою царівну,
А на поріг зійшли свати.
Така любов, така велична!..
І жухне цвіт, і гасне цвіт…
Земля-матуся журить вічі,
І батько Сад умить поблід.
Така любов, така поемна,
Такого красеня - й звела!..
Лише щаслива наречена
Взяла і вдруге зацвіла.
РОЗЛУКА
На коромислі крику
онімілого серця
Опинились два погляди –
два полюси…
І хлюпочеться сум
на цямрині відерця,
А на тому кінці -
обікрадений син.
Оповив, наче квітами,
рученятами маму,
Міцно-міцно за шию
рідненьку трима…
Полохливі очиці
стріляють словами:
– А чого це ще тата
з роботи нема?..
– Прийде, прийде, зажди,
моя втіхо-пташино,
Може, завтра, а може…
Та й ринувся плач…
Як повідать малому,
що в образах фальшивих
Ні в одному з сердець
не знайшлося тепла?..
Неповержена пишна
холодна гординя
Припадає пилюкою
у розвалинах душ.
Тільки що там
зневіра дорослих дитині,
Тата й маму своїх
помирити чимдуж.
Не вкладається спати
зайчатко намучене,
Все чекає, чекає…
А у вікна – зима…
І спросоння слова,
наче дротом колючим:
– А чого ще татуся
з роботи нема?..
***
Горицвіте палахкий, горицвіте,
Освіти мені стезю жовтим світлом,
Зблисни полум’ям живим, пломінцями,
Щоб я довго не блукав манівцями.
Горицвіте, золотий, горисвате,
Поможи любов знайти, погукати…
Я довірюся тобі, упокорюсь,
Бо до неї тяжко йти тільки вгору.
Горицвіте вогняний, горисвіте!..
Проіскрився пелюстками на вітер…
Обпекла мене мигцем і розтала
Ще не вигасла жарина остання.
Горицвіте, ясноок, горибрате…
***
Не розцвіла – і вже зов’яла,
Не розгорілась – і згаса
Любові непокірна з’ява,
Немов сльоза.
Не брунька вже і не листочок,
Упала крапля – а не дощ…
Ніхто не звів і не наврочив,-
Чому ж не вдвох?
Не розлучались – розминулись,
І бачили – не зберегли.
На перехрестях спільних вулиць
Образ вузли.
Перекипіло все – і збігло,
Було і наче не було…
І стало раптом біло-біло –
Чи біль, чи зло?
Переболіло…Збігло…Біло…
***
Коли вертають з вирію лелеки,
Тепло зронивши в свіжій талині,
Пульсуючи то важко, а то легко,
Неспокій прокидається в мені.
Коли здригнеться кожна деревина
Й задихає на вічному посту,
Мені здається: я обіч стежини
Корінчиком тонесеньким зросту.
Коли у світанкове суголосся
Мене уже ніхто не дозове,
Я вірю, що мою весну чи осінь
Пташа або листочок доживе.
