* * *
Літа мої –
наче перекидний календар...
Літа мої –
шелестливі листочки,
помережані двоколірно
звичайною життєвою грамотою...
Стрепенувся листок –
і полинув ще один день
за незворотню межу,
упавши ницьма
у густі травостої
минувшини.
По-різному
відлітають вони за обрій:
то загубленою пір'їною
мимолітного птаха,
то дочасною сніжинкою
на завмираючому піднебессі,
то сльозиною-пелюсткою
обцілованої вітром жоржини,
а то крихким попілцем,
згорівши дотла
на запівнічній ватрі...
Але проминаючи зір,
встигають відбитися
у відкритих зіницях
частіше чорною пір'їною
і лише подекуди
спалахують
червоною пелюсткою,
так нерівномірно
поділивши моє життя
між двома
непорочними барвами...
ЗОЗУЛЯ
Спиняю поспішливо кроки,
Дивуючись дивині:
Крізь вицвілий цвинтарний спокій
Зозуля кує на сосні.
Незвичне тремтливе гадання
Пронизує тишину...
Хрестам – чорним знакам питання –
Іронію цю не збагнуть.
А птиця, примруживши вічі,
(Справжнісінький херувим!)
Уже дораховує вічність
Живим.
СТАРА ХАТА
...кожна кроквочка, кожна лата не жаліла для нас тепла. В. Симоненко
Хато моя, хатино,
садова наречена,
Який ще донині весною
стеле вишневу фату...
Як же тобі жилося,
прихистку мій свячений?..
Я повернувся, тільки б
пломінь твій не потух.
Очі твої прозорі –
непередивлені вікна –
Сонце щорань стрічають
наперекір літам...
Мабуть, тому приймати
всякі обнови звикла
Мила душа селянська,
зболена і проста.
Пам'яттю не спеклося
роду одвічне лоно,
Хатній вогонь не вичах,
світить і гріє нас.
Мудро життя поділилось:
солодко і солоно...
Той лише жив, хто зрівна
випив узвар до дна.
Хата, немов людина,
має свій вдих і видих,
А ще коли ці котеджі
здавлюють із боків...
Вийди – і посміхнися
віконницями в овиди,
Щоби твій голос пізнали
нащадки усіх віків.
БЕЗІМЕННІ МОГИЛИ 1947-ГО
Могили, могили довкола,
їх вірна сторожа – хрести...
О, як вони землю скололи
Тієї зими і весни.
Могили, могили, могили –
Барвінкова гавань села,
Де стільки човнів чорнокрилих
Стрімка круговерть узяла.
Скипілося горе на камінь,
Лягло рушником на хрести.
Живим не руками – серцями
Довічно покуту нести.
Безсмертників огнище біле
Не гасне в холодній імлі...
Горбочки, могилки, могили –
Криваві нариви землі.
* * *
Чужа хатина. Є вікно до саду,
Там травки латка. Здичавілий без.
Але чомусь мою гірку досаду
Не розжену, мов хмару із небес.
Мала оселя. Тиха і затишна.
Здавалося, живи – й радій душа...
Та тільки, наче чорний камінь, тисне:
Нелюба, бо усе-таки – чужа.
9 БЕРЕЗНЯ
Очима сумними і чесними,
Якими живу і люблю,
Звертаюся ранніми веснами,
Тарасе, до твого жалю.
Мені не дає він розслабитись
Чи впасти на стежці слизькій,
Листком неприкаяним плавати
У плесі криниці, ріки.
А як забуватиму зопалу,
Що світ – не суцілля весіль,
Заб'ється тривогою-попелом
Тарасів невистиглий біль.
Його я на спокій не виміняв,
Не з кожним його розділю...
Тому високосним цим іменем
Живу і люблю.
СТЕЖКА
Стежечка, стежина, стеженя
Бігла манівцями безтурботно,
Доганяла обрій, наче котик,
Бавилася з сонечком щодня.
Полоскалась весело в ставу,
Навперейми з хвилями гасала,
За весь день, натомлена, згасала,
Падаючи навзнак у траву.
Засвітився людям новий день...
Стежка до землиці пригорнулась,
Коли якось раптом озирнулась,
А по ній Шевченко сам іде!
ШЕВЧЕНКОВЕ. МОГИЛА МАТЕРІ
Так тужно зітха в узголов'ї калина
І ягоди ронить на мармур лапатий,
Де вицвілим болем, що "... тут Катерина
Якимівна... сина... великого ... мати..."
І більше нічого нема і не треба,
Хіба що суттєвіше можна додати?..
Тут просто довічно зорітимуть в небо
Сумними крилами застиглі дві дати.
Земля оживатиме знов журавлями,
І осінь спахне неповтореним дивом...
Дорога до матері, стежка до мами
Полишиться завше неісходима.
Ніколи не згасне осонцений геній
Кріпацької долі, кріпацького сина.
Лиш мати в святій простоті незбагненній
Єдина.
БАЛАДА ПРО СЛОВО
Як це Слово бринить на вітрі,
Мов росиночка на травині!..
Наміряюсь його зігріти,
А воно залоскоче пальці
І повисне намистом березі,
Що якраз оце на виданні.
У кого таке удалося?..
І не сіяли, а вродилось.
Може, впало з пашницею в землю,
Бо чого ж то вусатому житу
Щось нашіптувать привселюдно
Ще й бджолину до гурту гукать?..
Що за трясця? Уже на сонях
Примостилось підстрибом-верхи,
А звідтіль солов'я передражнить...
То діставши щокату грушу,
Довго хрумає, висмаковує
І раз по раз зорить в небеса.
Де я тільки його не бачу?
То сльозою бринить на віях,
То з розгону шубовсьне у серце,
То дитя вередливе бавить...
Стрепенувшись од прохолоди,
Ось і сонце виходить рум'яне...
А мені розвидняється Слово!..
МОВА
Зганьблена, промерзла, нездорова, –
Серце незагоєне щемить...
Вустонька кусаючи до крові,
Мова наша схлипує щомить.
Стоячи самотньо на обніжку,
Краєм хустки сльози утира.
Як же, браття, ви живете низько,
Коли мова роду помира!..
Гнана, мов жебрачка, із оселей,-
Сива, а така ще молода! –
Де болонка рявкала з постелі,
Де бісивсь на ґанку вовкодав...
Ні до кого прихилитись в стужу,
Словом ластівочитись в устах, –
Гляньте один одному у душу:
Чи, бува, вона в вас не пуста.
Чи лихі зальотні вітровії
Не зсушили зовсім джерельця,
Що отак гидливо, як повію,
Пхаєте у плечі без кінця.
Мово, мово, страднице-покоро,
Випростайся і прошкуй на шлях…
Не зогріли тебе степ і море,
Йди – ще ж рідна є в тебе земля.
…Стала біля крайньої хатини,
Вся прозоро-чиста, мов із скла.
Хоч би старець стрів, а чи дитина –
Тільки засув скреготнув противно.
Ні! – Пішла, ридаючи. Пішла…
УЧИТЕЛЯМ 30-Х (І 90-х)
Вся Україна цвинтарями повна!..
Комусь дійшло ще з хижих держиморд,
Як у народу не струїти мови,
Не омертвити голодом народ.
Коли в народу слова не струїти
І думу не впускати на поріг…
Шугали вітром чорні єзуїти
По тих, хто слово ріднеє беріг
У юних душах, хай і кволих-кволих,
Та слава Богу: цвіт ще не зачах…
А дітлахи тулилися до школи,
Де сивий вчитель ( молодий в літах!)
Добриднем зустрічав їх на обніжку,
Худющих чорнобривчиків своїх,
А потім разом відкривали книжку,
Викрешуючи іскри букви ї.
Прийшли… Коли світанок срібнолиций
Будили від безсоння солов’ї,
І у вікні гасили ниці гицлі
І каганець, і скіпку букви і.
І в тім вікні, і в іншому, і в другім, –
І думала: віднині вже – пітьма,
Що аж тепер півкраю, півокруги –
Родина наша, тільки що «німа»…
Подумаймо: для чого ми і хто ми!..
Очистьмось перед Словом на віки,
Тоді світімо вогники, братове,
Що не загасли в хвищі Соловків.
СИНОВІ
Переступи, мій сину, цю межу,
Напруживши всю міць свойого кроку.
Не жди благально, що допоможу
Пройти жаливу й колючву високу.
Переступи… Тепер вважай, що зміг
В собі хитку непевність побороти.
Віднині крок цей, начебто розбіг
До першого в твоїм житті польоту.
ВТРУЧАННЯ
Блищать перед татом
сполохані вічка,
У горлі клубочок давкий…
За що ж тебе, милий
малий чоловічку,
Очікує вирок такий?..
Мабуть, було добре
під хмари витати,
Це майже навсправжки у грі…
Та тільки на цей раз
не слухайся тата,
Який би не скоїв ти гріх.
Сльозою чи словом
спокутуй провину
Покірно, без фальші й погорд…
Навчишся стояти
тепер на колінах,
То станеш, як будеш народ!..
ТІНІ
Все тіні, і тіні, і тіні,
Вертляві, безликі, потворні…
Бо кожне найменше створіння
Зринає то світлим, то чорним.
Ще жодне слівце не зронилось
Без цеї облудної масті.
Вона, тут як тут, уродилась –
Чи в горі людина, чи в щасті.
Як зорі голуболиці
В останнім доземнім падінні,
Світітеся, люди. Світіться,
Щоби – без єдиної тіні.
* * *
Зовіть мене, гуси…
Зовіть мене, гуси,
Мовчанням, ячанням квилінням.
Я вийду до поля,
за вами здіймуся
З одним вожаковим велінням.
Заждіть мене, гуси…
Заждіть мене, гуси…
Та лише спиною судома…
Вертайтесь. Вернітесь.
Я тут зостаюся,–
Хто ж вас дочекається вдома?..
* * *
Така коротка ніч,
немов огризок олівчика,
яким уже
нічого не намалювати…
Але ще можна
роздмухати
згасаючий присок зір
і запалити
тоненький
бенгальський вогник,
що спалахне,
обпікаючи пальці,
проте
залишить над світом
хоч декілька іскринок
у фіолетовім мороці…
* * *
Два годинники –
суперники одвічні –
примостившись поважно
в порожній кімнаті,
лунко вицокують
дрібними коліщатками,
наче пересварюються,
котрий з них
правильніше намотує
клубочок часу
і зовсім не підозрюють,
що вони лише
спотворені гібриди
єдино правдивого
і непідкупного часоміра –
Сонця…
* * *
Солона кров,
сльоза така ж,
солоний піт.
Солодкий чар, вуста…
Вуста!.. Солодкі ночі…
Чому ж це ми
усе життя
закляті пить
Ковтки ропи, навперемін –
медку ковточки?
* * *
Не сполохати б раннє плесо
Яворовим дзвінким веслом…
Вже туманів туге перевесло
Розвивається за селом.
Вже останнім тужливим соло
Подавився сердега-сич,
На вершечку сосни росою
Птахи змочують голоси.
Тиша повна, неначе диня,
Що аж капа мені до ніг…
Я уперше побачив нині
Тишу в небі, а небо – в ній.
* * *
Стояв
біля колодязя сільського
малим ще…
Заглядав через цямрину
на вічечко небес
у глибочині,
зі скрипом «журавлевим»
сам журився:
– Надовго людям
вистачить води?
Стою
біля криниці дзвонкової –
живої мови
рідного народу –
(в яку чийсь чобіт
каламуть ізсунув!)
і п’ю – й не можу
втамувати спрагу:
– Чи будуть внуки
Джерелянку пить?
* * *
– Любиш весну?
Дочекаєшся, прийде
Щедрим сонцем, солов’ями,
морем квітів
Якщо серце, наче сонях, до людей, –
Жди, оселя твоя друзями засвітить.
Ось і син, неначе пагін, вироста,
І душі лише сміятися й радіти.
Напишу в своє дитинство я листа,
Хай йому і не судилось долетіти…
ПАМ’ЯТЬ
Передзим’я… Блакить попрощалася вже
з журавлями, –
То пам’ять.
В підмурівок оселі вмостився останній
ось камінь,–
То пам’ять.
Тягне син рученята благально і певно
до мами,–
То пам’ять.
Зацвітають сади, що плекались твоїми
руками,–
То пам’ять.
На граніті голосить вогонь за вдову,
за сестру і за маму,–
Споконвічна-довічна то пам’ять.
ВІРШ ІЗ ПРЕФІКСАМИ
Перегріте серце моє, перебите,
Перемите спрагою і дощем…
Перевтома сочиться…
Перебігти б
Бродом, перелазами, через щем.
Перельотом стомлений, переходом
Через літо, осінь – на зиму…
Як же тобі твориться, природо,
В перемоногамному диму?..
Перемовлюсь словом з перехожим,
Перевтілюсь в ластівку чи день.
Ми такі з тобою, друже, схожі
В тьмі перефразованих ідей.
Нам переобридло…
Перестань-бо,
Часе, хоч на мить перепочинь,
Кинь співати лживі дифірамби
Тим, кого лякає власна тінь.
Перемогам нашим не зотліти,
Переправим в радощі біду.
Тільки не писалися б каліками
Батьківські світлиці наших душ.
ДОЛЯ
Запливаю в холодний сум
Тихоплинним німим прибоєм.
Я не вірю в порожню красу,
Я не вірю в порожню долю.
Хай зав’язну в пустельну журбу,
Заметуть мене сніг і бурі.
Я не відаю слова «був»,
Як мене ще нема, то буду.
Хай надія – сліпий каганець –
Мене з мороку ледве кличе, -
Не заскиглю, що це кінець,
Ні, вогонь мій іще не вичах.
Я у свого життя не раб,
Не ходжу я навшпиньки світом,
А якщо і згорю, мов зоря,
Хай вам буде на пам’ять світло!...
* * *
Так мені запраглося тепла,
Жду його в простудженій оселі.
Кров крижинна жилами втекла,
Холод, сум, як у монашій келії.
Тіло лихоманить до кісток,
Судорож із серцем заграває.
У живій руці живий листок
Спогадом недавнім обвіває.
Темно, я погладжую рядки
Рівно позасіяні, мов квіти.
Де ви, незабутні друзяки,
Як мені без вас та й відігрітись.
Не спиняю часу течію,
В сиву далеч заглядаю просто.
Сумно, та дверей не причиню,
Будь, журбо, моїм нежданим гостем.
* * *
Як це буває на світі:
і хата – як хата,
і люди – як люди!..
Самотня
сивочола пара
стоїть
під полуденним сонцем
свойого віку.
Вже третє
лелече подружжя
справляє весілля
у старому гнізді
на вершечку осокора,
що на обійсті.
А дядькові Якиму
і тітці Василині
так і не йнялося
рихтувати колисочку
під сосновим сволоком
у прихистку оселі.
А кажуть:
лелеки
щастя приносять…
БАНЯК
Зчорнів, немов сухотний чоловік,
Полущився, поменшав, продимився.
У кіптяві і сажі цілий вік
На черені розпеченому звівся.
Тепер поміж модерної братви –
Полив’яних, уквітчаних, вухатих –
Неловко і підняти голови,
Не те, щоб господині в руки пхатись.
Та все ж не часто, тільки в празники,
Чи то як мамі хворощі відступлять,
Закашля під димовищем давким
І рогачі по-дружньому підстукнуть,
Підхоплять попід боки «чугуна»,
А той здригнеться, вдарившись об камінь,
Тоді вже сміливіше, аж до дна,
Забулькає борщем чи галушками…
Вечеряєм… Просмажений наліт
Не набивав ніколи нам оскоми.
Лише не вигоряє стільки літ
Фабричний шрам на ньому: 47-й…
ЯСИР*
(диптих)
Роси сіяло під ноги;
Викресавши зорі, в небі
Блідолиций вирина…
Раптом тучею лихою
Із татарської дороги
Пала жахко на оселі
Вузькоока сарана.
Ой, зміючились аркани,
А не шаблі криволезі
(З перестояних косовищ
Не вернулася ще рать!),
Тяжко впали і не встали
Матері й діди старезні
Лиш ридання полонянок,
Наче дзвони по дворах.
Що воно, оте ридання
Білих чайок непорочних
Для проклятих бусурменів –
Гнилозубих кістяків?..
А вони, як найнялися,
Реготали поторочі,
Аж за північ очманіли
Димовищем кізяків.
На світанку спохватились,
Мовби хлюпнув хто окропу…
Бранок гнали до потічка,
Рвали сукні на шматки,
Щоб слов’янське чисте тіло
Розпашілося до крові,
Щоб окремо розпродати
Губи, перса, і литки…
Що ти думала в той ранок,
Моя посестро далека?..
Як на торзі тебе вип’ють
Хижі погляди-сичі?..
Де твоя зів’яне доля?..
По яких чужинських Мекках?..
Нас ще й нині крізь століття,
Рвуть на друзки ті плачі…
Не поверта в свій райський ліс…
Дівчат показують в столицях,
Щоб вибрати сьогодні «міс».
Простіше кажучи – красуню,
Щоб і поставою, й лицем…
Уже дівчатонька позують:
І що в них – те, і що – оце.
То віддаляючись, то зблизька,
Щоб вигін тіл – в музичний такт,
Щоб осліпила хтивим блиском
Всіх шоколадна нагота.
Грайливі грації на сцені
(Ні, це не торг із давнини!)
Легкі усмішки манекенні
Розпродують за півціни.
Цивілізацією гнані
Рабині власної краси…
Їх не тягнули на аркані,
Але вони чомусь – в ясир.
* * *
Ой летіла пташина
У далекі краї.
Під крилом – Україна
І журба на крилі.
Дні і ночі минули,
І з’явилась земля,
Звідки в очі війнули
Чужина і зима.
* * *
Ще так мій сад
не цвів ніколи,
Ще так ніколи не тяжів!...
Близькі й далекі виднокола
П’янка наповнила свіжінь.
Вже кожна бджілка наносила
Медів цілющих до осель.
Вдихнеш – і дихати не сила:
Заплющиш очі – плине все.
Мовляв, живи – і не печалься…
Прилігши в трави за вікном,
Спивай терпке оте причастя,
Поки не стало полином.
ОСІНЬ
Дими над полями,
густі важкокрилі дими
Влягаються плавно,
немов у тривалій облозі…
І тільки безхмар’я
і ще голубінь вишини
Підкреслюють чітко:
це не лихоліття, а осінь.
Дими над полями,
густі важкокрилі дими
Міражно будують
химерні якісь візерунки…
Вдивляйся в цей спокій,
але і почути зумій,
Як трепетно дзвонять
легкі павутиночки-струнки,
Дими над полями,
густі важкокрилі дими,
І сонце застигло,
неначе на вічній іконі.
Це так недалеко
торкнутися знову зими,
Лиш літа отого,
лиш літа такого – ніколи.
Дими над полями,
густі важкокрилі дими,
Якими пропахла
остання жива бадилина…
У синім сплетінні
ніяк не збагнути, де ми?..
І де вони – хата,
земля, небеса, Україна?..
Дими над полями,
останні осінні дими…
***
Моя чуприна зоряними ночами
Ще ллється в русло милої коси…
Ні павутинки сивої порочності
Мої літа мені не принесли.
КИСЛОТНИЙ ДОЩ
Не припускай, лихий перевертню,
Не припускай, не припускай…
В твоїм оманливому леготі
І нива корчиться, й ріка.
Не капай, виродку, навприсядки,
Не гомони, не гомони,
Хоч жайворят одних-однісіньких
Ти обмини, ти обмини.
Не лізь нахабно цілуватися
Ні до трави, ні до бджоли,
Тобі довіку б родичатися,–
Хто сотворив тебе з золи.
…Осліп учора юний соняшник,
Сьогодні ластівка злягла…
Упав малий хлоп’як навколішки
Й прикрив люстерко джерела…
***
Лютий лащився теплінно,
Квітень пальці приморозив,
Полетіли всі закони
У природі шкереберть…
Клекотали сиві бусли,
Заклинали в неба грози,
Бо голодними очима
Загляда у гнізда смерть.
Що то за лихая трясця
Землю кволу обліпила?
Упадімо, люди, ницьма,
Хоч розхукаймо мороз,
Порятуймо, чим зумієм,
Бо дивитися не сила:
Плаче чорними сльозами
Первоцвіток-абрикос
***
Як мій ліс древньочолий порідшав,
Переживши віки і віки!..
Так поетами співаний в віршах,
На чернетки їм зріс і книжки.
Мо’, погонний метраж не гонили б
Сліпоглухонімої краси,
Лиш відчули б, що аркушик білий
Десь з-під серця беріз чи осик.
ЖИВИЦЯ
Це все, що залишилось від сосни –
Останній запах, спалах чи осколок…
Це все…Більш не повториться ніколи
Живична терпкість злитком осяйним.
Це все… А ви казали, що дарма,
Переживе це дерево ще роки…
Такі ми з вами, бачите, пророки,
Коли сосни раптово так нема.
Ну, звісно, що є інші, є живі,
Не менше неповторністю примітні.
Та в тім і річ, що березні чи квітні
Не в силі воскресить оцю повік.
Живиця, мов запечена сльоза,
Хто знає, мо’, на присмак засолона…
Така духмяність бризнула озонна,
Коли вогонь цю грудочку лизав.
Сентиментальність зболених очей?
Мабуть… Напевно…Начебто…Можливо…
Хай догорить цей згусток-сльозовилив,
Бо він востаннє світить. І пече…
ЦВІТ
Цвіте картопля, висвячена червнем,
Цвіте, зайнявшись тихо, як від свічки.
І пригасають всі сусіди чемно
У відблиску непоказної квітки.
Цвіте картопля. Цей молочний накип
Аж піниться у вареві зеленім…
Я певен, що світлішої ознаки
Не знайдеш в цім живому гобелені.
Цвіте картопля. Цвіту – на півсвіту,
Який не спопеліє, не прочахне.
А на межі – ячмінь, пшениця, жито…
І не збагнеш, що більше хлібом пахне.
КОСОВИЦЯ
Росина торкнулась росини
Й погасла в набряклій траві…
І вже загоряється синьо,
Малинно, оранжево світ.
А ці ось дзвіночками стали
І будять усіх, що є сил…
В тих – повні зіниці кришталю,
Який дожидає коси.
Роса до роси – росяниця,
Пройдешся – і губиться слід…
А луг, наче біла світлиця,
Де тільки збирається люд.
ЗУБР
Самотній зубр, мов дядько овдовілий,
Як кров зубрихи витекла до дня,
Схиливши буйну голову на тіло,
Ще довго слухав в чреві зубреня.
Коли й воно, таке уже велике,
Застигло у простреленім боку,
Здригнувся ліс од здавленого рику –
І вийшов зубр з густого лозняку.
Постояв ще із хвильку на дорозі:
Куди іти, щоби забути зло?..
І рушив, не довірившись тривозі,
Не в пущу, не світ за очі – в село.
Він вулицями дико не метався,
Хоч і під серцем нила печія,
Туманним зором у людей питався:
– Чого вона, нехай би краще я?..
Відводили всі погляди угору,
Розділювали порівну вину
І думали, що звір забуде горе,
Побродить – і заверне в глушину.
А зубр не йде, блука між перехожих:
Чогось шукає у людей, хтозна.
Вони й собі той гріх простить не можуть,
І тицяють у зуби рафінад…
ВАЛЬС
Закутана стежка
у теплу хустину зими,
Якою вертаю
у затишок сонного саду…
Втрачаю надію,
що зможу зустріти в цю мить
Загубленим мріям
терпку чи солодку розраду.
О де ви, маестро?..
Я хочу побачити вас, -
Та простір холодний
хапаю сліпими руками…
Назустріч, як лебідь,
неквапом з’являється вальс,
Тріпочеться серце
найвищою нотою гами.
Жахається музика,
наче побитим крилом…
Навіщо ви, люди,
це диво у зали замкнули?..
Я жду тебе, вальсе,
як тихо без тебе було б,
Самотньо і страшно
на дні реактивного гулу.
…Стою і мовчу,
не сполохаю марева дим.
Я вірю в музику,
в зло аніскільки не вірю…
Я тут залишуся,
не хочу нікуди іти,
І ждатиму довго
ласкавого ніжного звіра.
***
Чорничний солод повниться селом,
Чорничний дух в кожнісінькій світлиці…
Поліський ліс, окутаний теплом,
святкує день народження чорниці.
Вона – ця найпростіша простота –
Так само, як малина чи ожина,
Прийшла давно ще у моєї літа
І сам не знаю, чим приворожила.
***
Вже подалися журавлі,
Поголосивши журно в небі.
А я все марю, сню про тебе,
Забувши болі і жалі.
Вже й подалися журавлі.
І тільки тоскне те «курли»
Наполовину серце крає.
Я пам’ятаю, як розмаєм
Твої уста в ті дні цвіли,
А серце щемно так «курли».
Між нами вже зимові сни,
Зимові спогади останні…
Ти зовсім просто без вагання
Передзвони мені з весни,
Ну й що, коли зимові сни…
КОТИКИ
Не вірте, котики, не вірте, –
Це спровокований обман…
Який це березень чи квітень?..
Це – лютий, холодно, зима.
Принишкли котики, поблідли
В цій білокровній білизні,
Мов сироти нещасні, бідні,
Горнулися до рук мені.
А я не знав, як їх зігріти
У наготі дерев, кущів…
Нам так хотілося зустріти
Пришестя весняних дощів!.
***
На синьому склі
поснувалося прядиво крапель,
На синьому тлі
павутинно звиса серпантин,
Щоб я в цю оселю
ніколи уже не потрапив,
Щоб в цьому вікні
твоє не здригнулось «прости»…
***
Ти , неначе острів, невідкрита,
(Ну, хіба озеречка очей),
Глянеш якось – виростають крила,
Доторкнешся – забирає щем.
Що це я собі таке навіяв?...
Хоч душею зовсім не кривлю.
Я тебе таку не розумію,
Я тебе таку лише люблю…
***
Задивлюся – і очей не відведу,
Голос чую, бо не слухати не в силі.
Як ітимеш по весняному саду, –
Упаду тобі під ноги цвітом білим.
Цілуватиму пелюсточками слід,
Білі пальці лоскотатиму і п’яти…
Ти подумаєш: то був вишневий цвіт,
А не я, коханням розіп’ятий…
ПІЗНЄ ЯБЛУКО
Нахабно обціловане морозом
(Ну спробуй в порожнечі цій сховатись!),
Пашіло переповнене рум’янцем,
Неначе в цьому був його рятунок.
Я зовсім не втручався б необачно
В це видиво, спокійно-елегійне.
Та яблуко, немов дівча, щокою
Довірливо тулилося до рук.
***
Гірчить печаль прив’ялим полином,
Горить в ночах заплаканим вікном
Тремкий вогонь – напнута тятива –
Твоїх долонь пелюсточка жива.
Об те вікно свій погляд поколов
І все одно не розгубив тепло…
Хай полини отрутливо гірчать,
Не гасни, ні, це полум’я в ночах.
Палай, світи у мороці хиткім,
Щоб не застиг у крутизні років.
Мою любов не вистудить і час,
Гори обом це полум’я в ночах…
ДОЩ
Оселя промокла давно
до найменшого рубчика,
Судомить їй кості,
простуджені від холодів.
Під стріхою вітер
натомлено хукає в рученьки, –
На біса було наганяти
шалених дощів?!
На хаті в гнізді
перемоклі лелеки комизяться
І дзьобають хмару
за буйну чуприну і хвіст…
А сонячний зайчик –
як зуб у дитини – прорізався,
І цмокнув хатину
у повні віконниці сліз.
***
О мить, не зупиняйся, поганяй
Своїх нестримних коників рожевих,
Не спокушай на любощі веселі,
Я жду не просто коника – коня…
О мить, не зупиняйся, поспішай,
Тебе чекають не одні ще очі.
Хай обминає хижу поторочу
Твоя незаплямована душа.
О мить, не зупиняйся прощавай, –
Не думай, що життя таке коротке…
Мене зігрів твій невагомий дотик,
Що впав, неначе скошена трава.
О мить, не зупиняйся і лети!..
Я не верну, упавши на коліна,
Прекрасна ти тому, що швидкоплинна,–
Спасибі тобі. Радуйся. Прости …
Який ще донині весною
стеле вишневу фату...
Як же тобі жилося,
прихистку мій свячений?..
Я повернувся, тільки б
пломінь твій не потух.
Очі твої прозорі –
непередивлені вікна –
Сонце щорань стрічають
наперекір літам...
Мабуть, тому приймати
всякі обнови звикла
Мила душа селянська,
зболена і проста.
Пам'яттю не спеклося
роду одвічне лоно,
Хатній вогонь не вичах,
світить і гріє нас.
Мудро життя поділилось:
солодко і солоно...
Той лише жив, хто зрівна
випив узвар до дна.
Хата, немов людина,
має свій вдих і видих,
А ще коли ці котеджі
здавлюють із боків...
Вийди – і посміхнися
віконницями в овиди,
Щоби твій голос пізнали
нащадки усіх віків.
БЕЗІМЕННІ МОГИЛИ 1947-ГО
Могили, могили довкола,
їх вірна сторожа – хрести...
О, як вони землю скололи
Тієї зими і весни.
Могили, могили, могили –
Барвінкова гавань села,
Де стільки човнів чорнокрилих
Стрімка круговерть узяла.
Скипілося горе на камінь,
Лягло рушником на хрести.
Живим не руками – серцями
Довічно покуту нести.
Безсмертників огнище біле
Не гасне в холодній імлі...
Горбочки, могилки, могили –
Криваві нариви землі.
* * *
Чужа хатина. Є вікно до саду,
Там травки латка. Здичавілий без.
Але чомусь мою гірку досаду
Не розжену, мов хмару із небес.
Мала оселя. Тиха і затишна.
Здавалося, живи – й радій душа...
Та тільки, наче чорний камінь, тисне:
Нелюба, бо усе-таки – чужа.
9 БЕРЕЗНЯ
Очима сумними і чесними,
Якими живу і люблю,
Звертаюся ранніми веснами,
Тарасе, до твого жалю.
Мені не дає він розслабитись
Чи впасти на стежці слизькій,
Листком неприкаяним плавати
У плесі криниці, ріки.
А як забуватиму зопалу,
Що світ – не суцілля весіль,
Заб'ється тривогою-попелом
Тарасів невистиглий біль.
Його я на спокій не виміняв,
Не з кожним його розділю...
Тому високосним цим іменем
Живу і люблю.
СТЕЖКА
Стежечка, стежина, стеженя
Бігла манівцями безтурботно,
Доганяла обрій, наче котик,
Бавилася з сонечком щодня.
Полоскалась весело в ставу,
Навперейми з хвилями гасала,
За весь день, натомлена, згасала,
Падаючи навзнак у траву.
Засвітився людям новий день...
Стежка до землиці пригорнулась,
Коли якось раптом озирнулась,
А по ній Шевченко сам іде!
ШЕВЧЕНКОВЕ. МОГИЛА МАТЕРІ
Так тужно зітха в узголов'ї калина
І ягоди ронить на мармур лапатий,
Де вицвілим болем, що "... тут Катерина
Якимівна... сина... великого ... мати..."
І більше нічого нема і не треба,
Хіба що суттєвіше можна додати?..
Тут просто довічно зорітимуть в небо
Сумними крилами застиглі дві дати.
Земля оживатиме знов журавлями,
І осінь спахне неповтореним дивом...
Дорога до матері, стежка до мами
Полишиться завше неісходима.
Ніколи не згасне осонцений геній
Кріпацької долі, кріпацького сина.
Лиш мати в святій простоті незбагненній
Єдина.
БАЛАДА ПРО СЛОВО
Як це Слово бринить на вітрі,
Мов росиночка на травині!..
Наміряюсь його зігріти,
А воно залоскоче пальці
І повисне намистом березі,
Що якраз оце на виданні.
У кого таке удалося?..
І не сіяли, а вродилось.
Може, впало з пашницею в землю,
Бо чого ж то вусатому житу
Щось нашіптувать привселюдно
Ще й бджолину до гурту гукать?..
Що за трясця? Уже на сонях
Примостилось підстрибом-верхи,
А звідтіль солов'я передражнить...
То діставши щокату грушу,
Довго хрумає, висмаковує
І раз по раз зорить в небеса.
Де я тільки його не бачу?
То сльозою бринить на віях,
То з розгону шубовсьне у серце,
То дитя вередливе бавить...
Стрепенувшись од прохолоди,
Ось і сонце виходить рум'яне...
А мені розвидняється Слово!..
МОВА
За даними останнього перепису майже п’ять мільйонів українців відреклися
від рідної мови...
Зганьблена, промерзла, нездорова, –
Серце незагоєне щемить...
Вустонька кусаючи до крові,
Мова наша схлипує щомить.
Стоячи самотньо на обніжку,
Краєм хустки сльози утира.
Як же, браття, ви живете низько,
Коли мова роду помира!..
Гнана, мов жебрачка, із оселей,-
Сива, а така ще молода! –
Де болонка рявкала з постелі,
Де бісивсь на ґанку вовкодав...
Ні до кого прихилитись в стужу,
Словом ластівочитись в устах, –
Гляньте один одному у душу:
Чи, бува, вона в вас не пуста.
Чи лихі зальотні вітровії
Не зсушили зовсім джерельця,
Що отак гидливо, як повію,
Пхаєте у плечі без кінця.
Мово, мово, страднице-покоро,
Випростайся і прошкуй на шлях…
Не зогріли тебе степ і море,
Йди – ще ж рідна є в тебе земля.
…Стала біля крайньої хатини,
Вся прозоро-чиста, мов із скла.
Хоч би старець стрів, а чи дитина –
Тільки засув скреготнув противно.
Ні! – Пішла, ридаючи. Пішла…
УЧИТЕЛЯМ 30-Х (І 90-х)
На словесників-україністів найперше серед освітянської інтелігенції накинулися
сталінські шуліки у чорні 30-ті…
Вся Україна цвинтарями повна!..
Комусь дійшло ще з хижих держиморд,
Як у народу не струїти мови,
Не омертвити голодом народ.
Коли в народу слова не струїти
І думу не впускати на поріг…
Шугали вітром чорні єзуїти
По тих, хто слово ріднеє беріг
У юних душах, хай і кволих-кволих,
Та слава Богу: цвіт ще не зачах…
А дітлахи тулилися до школи,
Де сивий вчитель ( молодий в літах!)
Добриднем зустрічав їх на обніжку,
Худющих чорнобривчиків своїх,
А потім разом відкривали книжку,
Викрешуючи іскри букви ї.
Прийшли… Коли світанок срібнолиций
Будили від безсоння солов’ї,
І у вікні гасили ниці гицлі
І каганець, і скіпку букви і.
І в тім вікні, і в іншому, і в другім, –
І думала: віднині вже – пітьма,
Що аж тепер півкраю, півокруги –
Родина наша, тільки що «німа»…
Подумаймо: для чого ми і хто ми!..
Очистьмось перед Словом на віки,
Тоді світімо вогники, братове,
Що не загасли в хвищі Соловків.
СИНОВІ
Переступи, мій сину, цю межу,
Напруживши всю міць свойого кроку.
Не жди благально, що допоможу
Пройти жаливу й колючву високу.
Переступи… Тепер вважай, що зміг
В собі хитку непевність побороти.
Віднині крок цей, начебто розбіг
До першого в твоїм житті польоту.
ВТРУЧАННЯ
…ставай на коліна, шибенику! (покара дитині)
Блищать перед татом
сполохані вічка,
У горлі клубочок давкий…
За що ж тебе, милий
малий чоловічку,
Очікує вирок такий?..
Мабуть, було добре
під хмари витати,
Це майже навсправжки у грі…
Та тільки на цей раз
не слухайся тата,
Який би не скоїв ти гріх.
Сльозою чи словом
спокутуй провину
Покірно, без фальші й погорд…
Навчишся стояти
тепер на колінах,
То станеш, як будеш народ!..
ТІНІ
Все тіні, і тіні, і тіні,
Вертляві, безликі, потворні…
Бо кожне найменше створіння
Зринає то світлим, то чорним.
Ще жодне слівце не зронилось
Без цеї облудної масті.
Вона, тут як тут, уродилась –
Чи в горі людина, чи в щасті.
Як зорі голуболиці
В останнім доземнім падінні,
Світітеся, люди. Світіться,
Щоби – без єдиної тіні.
* * *
Зовіть мене, гуси…
Зовіть мене, гуси,
Мовчанням, ячанням квилінням.
Я вийду до поля,
за вами здіймуся
З одним вожаковим велінням.
Заждіть мене, гуси…
Заждіть мене, гуси…
Та лише спиною судома…
Вертайтесь. Вернітесь.
Я тут зостаюся,–
Хто ж вас дочекається вдома?..
* * *
Така коротка ніч,
немов огризок олівчика,
яким уже
нічого не намалювати…
Але ще можна
роздмухати
згасаючий присок зір
і запалити
тоненький
бенгальський вогник,
що спалахне,
обпікаючи пальці,
проте
залишить над світом
хоч декілька іскринок
у фіолетовім мороці…
* * *
Два годинники –
суперники одвічні –
примостившись поважно
в порожній кімнаті,
лунко вицокують
дрібними коліщатками,
наче пересварюються,
котрий з них
правильніше намотує
клубочок часу
і зовсім не підозрюють,
що вони лише
спотворені гібриди
єдино правдивого
і непідкупного часоміра –
Сонця…
* * *
Солона кров,
сльоза така ж,
солоний піт.
Солодкий чар, вуста…
Вуста!.. Солодкі ночі…
Чому ж це ми
усе життя
закляті пить
Ковтки ропи, навперемін –
медку ковточки?
* * *
Не сполохати б раннє плесо
Яворовим дзвінким веслом…
Вже туманів туге перевесло
Розвивається за селом.
Вже останнім тужливим соло
Подавився сердега-сич,
На вершечку сосни росою
Птахи змочують голоси.
Тиша повна, неначе диня,
Що аж капа мені до ніг…
Я уперше побачив нині
Тишу в небі, а небо – в ній.
* * *
Стояв
біля колодязя сільського
малим ще…
Заглядав через цямрину
на вічечко небес
у глибочині,
зі скрипом «журавлевим»
сам журився:
– Надовго людям
вистачить води?
Стою
біля криниці дзвонкової –
живої мови
рідного народу –
(в яку чийсь чобіт
каламуть ізсунув!)
і п’ю – й не можу
втамувати спрагу:
– Чи будуть внуки
Джерелянку пить?
* * *
– Любиш весну?
Дочекаєшся, прийде
Щедрим сонцем, солов’ями,
морем квітів
Якщо серце, наче сонях, до людей, –
Жди, оселя твоя друзями засвітить.
Ось і син, неначе пагін, вироста,
І душі лише сміятися й радіти.
Напишу в своє дитинство я листа,
Хай йому і не судилось долетіти…
ПАМ’ЯТЬ
Передзим’я… Блакить попрощалася вже
з журавлями, –
То пам’ять.
В підмурівок оселі вмостився останній
ось камінь,–
То пам’ять.
Тягне син рученята благально і певно
до мами,–
То пам’ять.
Зацвітають сади, що плекались твоїми
руками,–
То пам’ять.
На граніті голосить вогонь за вдову,
за сестру і за маму,–
Споконвічна-довічна то пам’ять.
ВІРШ ІЗ ПРЕФІКСАМИ
Перегріте серце моє, перебите,
Перемите спрагою і дощем…
Перевтома сочиться…
Перебігти б
Бродом, перелазами, через щем.
Перельотом стомлений, переходом
Через літо, осінь – на зиму…
Як же тобі твориться, природо,
В перемоногамному диму?..
Перемовлюсь словом з перехожим,
Перевтілюсь в ластівку чи день.
Ми такі з тобою, друже, схожі
В тьмі перефразованих ідей.
Нам переобридло…
Перестань-бо,
Часе, хоч на мить перепочинь,
Кинь співати лживі дифірамби
Тим, кого лякає власна тінь.
Перемогам нашим не зотліти,
Переправим в радощі біду.
Тільки не писалися б каліками
Батьківські світлиці наших душ.
ДОЛЯ
Арсенові Левковичу
Запливаю в холодний сум
Тихоплинним німим прибоєм.
Я не вірю в порожню красу,
Я не вірю в порожню долю.
Хай зав’язну в пустельну журбу,
Заметуть мене сніг і бурі.
Я не відаю слова «був»,
Як мене ще нема, то буду.
Хай надія – сліпий каганець –
Мене з мороку ледве кличе, -
Не заскиглю, що це кінець,
Ні, вогонь мій іще не вичах.
Я у свого життя не раб,
Не ходжу я навшпиньки світом,
А якщо і згорю, мов зоря,
Хай вам буде на пам’ять світло!...
* * *
Так мені запраглося тепла,
Жду його в простудженій оселі.
Кров крижинна жилами втекла,
Холод, сум, як у монашій келії.
Тіло лихоманить до кісток,
Судорож із серцем заграває.
У живій руці живий листок
Спогадом недавнім обвіває.
Темно, я погладжую рядки
Рівно позасіяні, мов квіти.
Де ви, незабутні друзяки,
Як мені без вас та й відігрітись.
Не спиняю часу течію,
В сиву далеч заглядаю просто.
Сумно, та дверей не причиню,
Будь, журбо, моїм нежданим гостем.
* * *
Як це буває на світі:
і хата – як хата,
і люди – як люди!..
Самотня
сивочола пара
стоїть
під полуденним сонцем
свойого віку.
Вже третє
лелече подружжя
справляє весілля
у старому гнізді
на вершечку осокора,
що на обійсті.
А дядькові Якиму
і тітці Василині
так і не йнялося
рихтувати колисочку
під сосновим сволоком
у прихистку оселі.
А кажуть:
лелеки
щастя приносять…
БАНЯК
Зчорнів, немов сухотний чоловік,
Полущився, поменшав, продимився.
У кіптяві і сажі цілий вік
На черені розпеченому звівся.
Тепер поміж модерної братви –
Полив’яних, уквітчаних, вухатих –
Неловко і підняти голови,
Не те, щоб господині в руки пхатись.
Та все ж не часто, тільки в празники,
Чи то як мамі хворощі відступлять,
Закашля під димовищем давким
І рогачі по-дружньому підстукнуть,
Підхоплять попід боки «чугуна»,
А той здригнеться, вдарившись об камінь,
Тоді вже сміливіше, аж до дна,
Забулькає борщем чи галушками…
Вечеряєм… Просмажений наліт
Не набивав ніколи нам оскоми.
Лише не вигоряє стільки літ
Фабричний шрам на ньому: 47-й…
ЯСИР*
(диптих)
ІВже липневе надвечір’я
Роси сіяло під ноги;
Викресавши зорі, в небі
Блідолиций вирина…
Раптом тучею лихою
Із татарської дороги
Пала жахко на оселі
Вузькоока сарана.
Ой, зміючились аркани,
А не шаблі криволезі
(З перестояних косовищ
Не вернулася ще рать!),
Тяжко впали і не встали
Матері й діди старезні
Лиш ридання полонянок,
Наче дзвони по дворах.
Що воно, оте ридання
Білих чайок непорочних
Для проклятих бусурменів –
Гнилозубих кістяків?..
А вони, як найнялися,
Реготали поторочі,
Аж за північ очманіли
Димовищем кізяків.
На світанку спохватились,
Мовби хлюпнув хто окропу…
Бранок гнали до потічка,
Рвали сукні на шматки,
Щоб слов’янське чисте тіло
Розпашілося до крові,
Щоб окремо розпродати
Губи, перса, і литки…
Що ти думала в той ранок,
Моя посестро далека?..
Як на торзі тебе вип’ють
Хижі погляди-сичі?..
Де твоя зів’яне доля?..
По яких чужинських Мекках?..
Нас ще й нині крізь століття,
Рвуть на друзки ті плачі…
ІІБула історія… Мов птиця,
Не поверта в свій райський ліс…
Дівчат показують в столицях,
Щоб вибрати сьогодні «міс».
Простіше кажучи – красуню,
Щоб і поставою, й лицем…
Уже дівчатонька позують:
І що в них – те, і що – оце.
То віддаляючись, то зблизька,
Щоб вигін тіл – в музичний такт,
Щоб осліпила хтивим блиском
Всіх шоколадна нагота.
Грайливі грації на сцені
(Ні, це не торг із давнини!)
Легкі усмішки манекенні
Розпродують за півціни.
Цивілізацією гнані
Рабині власної краси…
Їх не тягнули на аркані,
Але вони чомусь – в ясир.
*Ясир – бранці, захоплені татарами-работорговцями на продаж.
* * *
Ой летіла пташина
У далекі краї.
Під крилом – Україна
І журба на крилі.
Дні і ночі минули,
І з’явилась земля,
Звідки в очі війнули
Чужина і зима.
* * *
Ще так мій сад
не цвів ніколи,
Ще так ніколи не тяжів!...
Близькі й далекі виднокола
П’янка наповнила свіжінь.
Вже кожна бджілка наносила
Медів цілющих до осель.
Вдихнеш – і дихати не сила:
Заплющиш очі – плине все.
Мовляв, живи – і не печалься…
Прилігши в трави за вікном,
Спивай терпке оте причастя,
Поки не стало полином.
ОСІНЬ
Дими над полями,
густі важкокрилі дими
Влягаються плавно,
немов у тривалій облозі…
І тільки безхмар’я
і ще голубінь вишини
Підкреслюють чітко:
це не лихоліття, а осінь.
Дими над полями,
густі важкокрилі дими
Міражно будують
химерні якісь візерунки…
Вдивляйся в цей спокій,
але і почути зумій,
Як трепетно дзвонять
легкі павутиночки-струнки,
Дими над полями,
густі важкокрилі дими,
І сонце застигло,
неначе на вічній іконі.
Це так недалеко
торкнутися знову зими,
Лиш літа отого,
лиш літа такого – ніколи.
Дими над полями,
густі важкокрилі дими,
Якими пропахла
остання жива бадилина…
У синім сплетінні
ніяк не збагнути, де ми?..
І де вони – хата,
земля, небеса, Україна?..
Дими над полями,
останні осінні дими…
***
Моя чуприна зоряними ночами
Ще ллється в русло милої коси…
Ні павутинки сивої порочності
Мої літа мені не принесли.
КИСЛОТНИЙ ДОЩ
Дощику, дощику, припусти… (Дитяча приповідка)
Не припускай, лихий перевертню,
Не припускай, не припускай…
В твоїм оманливому леготі
І нива корчиться, й ріка.
Не капай, виродку, навприсядки,
Не гомони, не гомони,
Хоч жайворят одних-однісіньких
Ти обмини, ти обмини.
Не лізь нахабно цілуватися
Ні до трави, ні до бджоли,
Тобі довіку б родичатися,–
Хто сотворив тебе з золи.
…Осліп учора юний соняшник,
Сьогодні ластівка злягла…
Упав малий хлоп’як навколішки
Й прикрив люстерко джерела…
***
Лютий лащився теплінно,
Квітень пальці приморозив,
Полетіли всі закони
У природі шкереберть…
Клекотали сиві бусли,
Заклинали в неба грози,
Бо голодними очима
Загляда у гнізда смерть.
Що то за лихая трясця
Землю кволу обліпила?
Упадімо, люди, ницьма,
Хоч розхукаймо мороз,
Порятуймо, чим зумієм,
Бо дивитися не сила:
Плаче чорними сльозами
Первоцвіток-абрикос
***
Як мій ліс древньочолий порідшав,
Переживши віки і віки!..
Так поетами співаний в віршах,
На чернетки їм зріс і книжки.
Мо’, погонний метраж не гонили б
Сліпоглухонімої краси,
Лиш відчули б, що аркушик білий
Десь з-під серця беріз чи осик.
ЖИВИЦЯ
Це все, що залишилось від сосни –
Останній запах, спалах чи осколок…
Це все…Більш не повториться ніколи
Живична терпкість злитком осяйним.
Це все… А ви казали, що дарма,
Переживе це дерево ще роки…
Такі ми з вами, бачите, пророки,
Коли сосни раптово так нема.
Ну, звісно, що є інші, є живі,
Не менше неповторністю примітні.
Та в тім і річ, що березні чи квітні
Не в силі воскресить оцю повік.
Живиця, мов запечена сльоза,
Хто знає, мо’, на присмак засолона…
Така духмяність бризнула озонна,
Коли вогонь цю грудочку лизав.
Сентиментальність зболених очей?
Мабуть… Напевно…Начебто…Можливо…
Хай догорить цей згусток-сльозовилив,
Бо він востаннє світить. І пече…
ЦВІТ
Цвіте картопля, висвячена червнем,
Цвіте, зайнявшись тихо, як від свічки.
І пригасають всі сусіди чемно
У відблиску непоказної квітки.
Цвіте картопля. Цей молочний накип
Аж піниться у вареві зеленім…
Я певен, що світлішої ознаки
Не знайдеш в цім живому гобелені.
Цвіте картопля. Цвіту – на півсвіту,
Який не спопеліє, не прочахне.
А на межі – ячмінь, пшениця, жито…
І не збагнеш, що більше хлібом пахне.
КОСОВИЦЯ
Росина торкнулась росини
Й погасла в набряклій траві…
І вже загоряється синьо,
Малинно, оранжево світ.
А ці ось дзвіночками стали
І будять усіх, що є сил…
В тих – повні зіниці кришталю,
Який дожидає коси.
Роса до роси – росяниця,
Пройдешся – і губиться слід…
А луг, наче біла світлиця,
Де тільки збирається люд.
ЗУБР
Самотній зубр, мов дядько овдовілий,
Як кров зубрихи витекла до дня,
Схиливши буйну голову на тіло,
Ще довго слухав в чреві зубреня.
Коли й воно, таке уже велике,
Застигло у простреленім боку,
Здригнувся ліс од здавленого рику –
І вийшов зубр з густого лозняку.
Постояв ще із хвильку на дорозі:
Куди іти, щоби забути зло?..
І рушив, не довірившись тривозі,
Не в пущу, не світ за очі – в село.
Він вулицями дико не метався,
Хоч і під серцем нила печія,
Туманним зором у людей питався:
– Чого вона, нехай би краще я?..
Відводили всі погляди угору,
Розділювали порівну вину
І думали, що звір забуде горе,
Побродить – і заверне в глушину.
А зубр не йде, блука між перехожих:
Чогось шукає у людей, хтозна.
Вони й собі той гріх простить не можуть,
І тицяють у зуби рафінад…
ВАЛЬС
Закутана стежка
у теплу хустину зими,
Якою вертаю
у затишок сонного саду…
Втрачаю надію,
що зможу зустріти в цю мить
Загубленим мріям
терпку чи солодку розраду.
О де ви, маестро?..
Я хочу побачити вас, -
Та простір холодний
хапаю сліпими руками…
Назустріч, як лебідь,
неквапом з’являється вальс,
Тріпочеться серце
найвищою нотою гами.
Жахається музика,
наче побитим крилом…
Навіщо ви, люди,
це диво у зали замкнули?..
Я жду тебе, вальсе,
як тихо без тебе було б,
Самотньо і страшно
на дні реактивного гулу.
…Стою і мовчу,
не сполохаю марева дим.
Я вірю в музику,
в зло аніскільки не вірю…
Я тут залишуся,
не хочу нікуди іти,
І ждатиму довго
ласкавого ніжного звіра.
***
Чорничний солод повниться селом,
Чорничний дух в кожнісінькій світлиці…
Поліський ліс, окутаний теплом,
святкує день народження чорниці.
Вона – ця найпростіша простота –
Так само, як малина чи ожина,
Прийшла давно ще у моєї літа
І сам не знаю, чим приворожила.
***
Вже подалися журавлі,
Поголосивши журно в небі.
А я все марю, сню про тебе,
Забувши болі і жалі.
Вже й подалися журавлі.
І тільки тоскне те «курли»
Наполовину серце крає.
Я пам’ятаю, як розмаєм
Твої уста в ті дні цвіли,
А серце щемно так «курли».
Між нами вже зимові сни,
Зимові спогади останні…
Ти зовсім просто без вагання
Передзвони мені з весни,
Ну й що, коли зимові сни…
КОТИКИ
Не вірте, котики, не вірте, –
Це спровокований обман…
Який це березень чи квітень?..
Це – лютий, холодно, зима.
Принишкли котики, поблідли
В цій білокровній білизні,
Мов сироти нещасні, бідні,
Горнулися до рук мені.
А я не знав, як їх зігріти
У наготі дерев, кущів…
Нам так хотілося зустріти
Пришестя весняних дощів!.
***
На синьому склі
поснувалося прядиво крапель,
На синьому тлі
павутинно звиса серпантин,
Щоб я в цю оселю
ніколи уже не потрапив,
Щоб в цьому вікні
твоє не здригнулось «прости»…
***
Ти , неначе острів, невідкрита,
(Ну, хіба озеречка очей),
Глянеш якось – виростають крила,
Доторкнешся – забирає щем.
Що це я собі таке навіяв?...
Хоч душею зовсім не кривлю.
Я тебе таку не розумію,
Я тебе таку лише люблю…
***
Задивлюся – і очей не відведу,
Голос чую, бо не слухати не в силі.
Як ітимеш по весняному саду, –
Упаду тобі під ноги цвітом білим.
Цілуватиму пелюсточками слід,
Білі пальці лоскотатиму і п’яти…
Ти подумаєш: то був вишневий цвіт,
А не я, коханням розіп’ятий…
ПІЗНЄ ЯБЛУКО
Нахабно обціловане морозом
(Ну спробуй в порожнечі цій сховатись!),
Пашіло переповнене рум’янцем,
Неначе в цьому був його рятунок.
Я зовсім не втручався б необачно
В це видиво, спокійно-елегійне.
Та яблуко, немов дівча, щокою
Довірливо тулилося до рук.
***
Гірчить печаль прив’ялим полином,
Горить в ночах заплаканим вікном
Тремкий вогонь – напнута тятива –
Твоїх долонь пелюсточка жива.
Об те вікно свій погляд поколов
І все одно не розгубив тепло…
Хай полини отрутливо гірчать,
Не гасни, ні, це полум’я в ночах.
Палай, світи у мороці хиткім,
Щоб не застиг у крутизні років.
Мою любов не вистудить і час,
Гори обом це полум’я в ночах…
ДОЩ
Оселя промокла давно
до найменшого рубчика,
Судомить їй кості,
простуджені від холодів.
Під стріхою вітер
натомлено хукає в рученьки, –
На біса було наганяти
шалених дощів?!
На хаті в гнізді
перемоклі лелеки комизяться
І дзьобають хмару
за буйну чуприну і хвіст…
А сонячний зайчик –
як зуб у дитини – прорізався,
І цмокнув хатину
у повні віконниці сліз.
***
О мить, не зупиняйся, поганяй
Своїх нестримних коників рожевих,
Не спокушай на любощі веселі,
Я жду не просто коника – коня…
О мить, не зупиняйся, поспішай,
Тебе чекають не одні ще очі.
Хай обминає хижу поторочу
Твоя незаплямована душа.
О мить, не зупиняйся прощавай, –
Не думай, що життя таке коротке…
Мене зігрів твій невагомий дотик,
Що впав, неначе скошена трава.
О мить, не зупиняйся і лети!..
Я не верну, упавши на коліна,
Прекрасна ти тому, що швидкоплинна,–
Спасибі тобі. Радуйся. Прости …
